Українські вихідні у Стамбулі

Приїздили мої дівчата...багато ходили, трохи їздили - трамваєм, машиною, велосипедами, теплоходом))

Переконалася, що турки поважають коли іноземці намагаються вчити їхню мову і говорити нею...на базарі торгувалася із турками - навіть виходило)). Так як ціни запитувала турецькою, один турок сказав, що не зменшить ціну, бо й так зменшив на 5 лір коли я запитала його на турецькій мові...купили у нього 2 шарфи, а він мені подарував плед за те, що я говорила його мовою)). Дрібниці - а приємно!

Фотографували котів...цього разу їх було просто тьма тьмуща...в Анкарі, до речі, я їх не бачила, хоча кішка вважається символом цього міста)))...дивина та й годі.

дізналася, що до території Стамбулу відноситься 4 острова...на одному з них ми були - каталися там на велосипедах! красота неземна - хочу там дачу)).

А ще на Таксімі - центральна і найбільш популярна серед туристів вулиця - зустріли український гурт Toporkestra - чуваки зажигають, ми їм допомогли своїми танцями...таке видавали, що в результаті туристи знімали на камери не музикантів а нас)).

Зараз чекаю фотографій від дівчат))

Другий день в поліцейському департаменті…

30 днів мого вільного безвізового перебування в дружній Туреччині промайнули як перше побачення))…далі мені потрібна віза, або дозвіл на проживання. Звісно ж як завжди, Туреччина для мене не стала виключенням, я все роблю в останній день). Всі необхідні документи я маю, також маю місцеву подругу, яка пішла зі мною і погодилася бути перекладачем. Загалом все досить пристойно і розумно: як і в банках, на пошті так і тут працює система «електронної черги» (не знаю як це точно називається, тому придумала власну назву ). Ви маєте підійти до автомата, натиснути напис із найменуванням послуги, яку хочете , отримати і для вас роздруковується чек із номером. На цьому етапі все може скластися по-різному: якщо ваш номер не надто великий і черга рухається швидко – сідайте на стільчик і слідкуйте за електронним монітором, який повідомить вас про вашу чергу, якщо ж ви такі «щасливці» як я))) – візьміть із собою книжку, комп’ютер, їжу, друзів і все, що вам потрібно для комфортного кількагодинного чекання. Вчора я в цьому місці провела близько 3 годин і все лише для того, щоб вияснити яке вікно мене може обслуговувати так як квитків для черги на цей день вже не було. Працівники роздивляються документи дуже скрупульозно, я була здивована що він (працівник) навіть умудрився знайти невідповідність номерів будинку у моїх документах, і це незважаючи на те, що мої документи можливо вже 120, які він дивиться сьогодні. Якщо я правильно зрозуміла – спеціально установленого часу для обідньої перерви тут немає…але співробітників із чаєм в руках можна зустріти у будь який час). Отримати дозвіл на проживання тут надзвичайно дорого, для мене на 1 місяць це коштує – 440 лір (220 євро). Я навіть жартувала зі своїм босом, що їм дешевше було б мене відправити на Україну і повернути назад і вони б ще зекономили кошти і я б в дьютіФрі купила якось смачненького пійла).
Сьогодні я в цьому місці вже третій раз…чекаю своєї черги. Пробувала розпитати працівника, але виявилося, що він не говорить англійською, хоча й працює в департаменті для іноземців)…мабуть турецька тут прирівнюється до рівня міжнародної мови і всі мають нею розмовляти). Також тут я дізналася, що досить багато молоді із різних країн: США, Палестина, Молдова…навчаються тут по програмі Еразмус – які молодці!
Чекаю…а батарея розряджається…дивно що тут немає WI-FI…
Словом маю ряд рекомендацій для покращення роботи цієї установи. Наступного разу, коли вивчу турецьку мову – обов’язково поділюся ними із начальником цього департаменту…)).

29 жовтня - День Республіки

Завжди знала, що в Туреччині шанують державну символіку, але сьогодні впевнилася!

День Республіки. Це свято засноване на честь проголошення Турецької республіки, яке відбулося в 1923 році. Тоді 29 жовтня був офіційно оголошений розпад Османської імперії та внесені деякі поправки до Конституції Туреччини.Особливо часто в цей день згадують Мустафу Кемаля Ататюрка, який вважається ключовою фігурою в історії Туреччини.повсюди: на балконах, на вікнах будинків, на автобусах на магазинах - турецький прапор! Люди просто ходять вулицями із прапорами в руках! Величезні портрети та фото у повний зріст Кемаля Ататюрка на всіх великих будинках.

На центральних площах, які прикрашені тими ж прапорами, проходять концерти.

Сьогодні ходила гуляти з новим другом із яким познайомилася на вокзалі, коли купувала квиток). Були на одному із концертів у Генчлик парку, а потім ходили в лунапарк. По-нашому - це чортове колесо...по-турецьки дуже складно, я й не запам'ятала))...дуже гарно - видно всю Анкару із її різнокольоровими вогнями. Потім ули на американських гірках - згадала всі погані слова, які знала))...дуже страшно 5-D кіно ніщо в порівнянні з цим)). Перед тим як пройти на територію, де проходить концерт, нас перевірили поліцейські: чоловіків - чоловіки, жінок - жінки))...без зайвої сором'язливості, а взагалі здається з радістю вони перевертали все у моїй сумці)).

Найприємніше - величезне свято! купа людей на вулиці! - жодного п'яного...))

Iyi Bayramlar!

Нарешті довгожданний Байрам - релігійне свято про яке мені скільки розповідали...
Їду в Сакарію до подруги та її родини.

Із Сакарії - вже разом із Бушрою (подруга) їдемо в село до її бабусі і дідуся.
Турецьке село:майже всі будинки двоповерхові - у деяких вхід з першого поверху, але у більшості пеший поверх займають різні підсобні приміщення, а сходи ззовні ведуть на другий поверх. Забори, якими огороджені подвір'я з бетону або із заліза. Це село, де я була спеціалізується на вирощуванні горіхів (ліщина).

Релігійно-культурні особливості: не важливо де ти в місті чи в селі - всі люди мають знімати взуття перед тим як зайти у будинок...виявляється ця чистоплотність бере свій початок із релігійних постулат - всі люди мають молитися лише у чистому одязі! Навіть для того, щоб увійти в туалет у них є спеціальне взуття (якщо туалет не має звичайного унітазу, а вмонтований у підлогу).

Перший день перед байрамом (24 жовтня) люди, які є релігійними - дотримуться посту - цілий день не можна нічого їсти і пити аж до заходу сонця. Це робиться з метою зрозуміти бідних людей, яким нічого їсти. В перший день Байраму прийнято різати тварину: теля, вівцю, козу чи верблюда (верблюд для арабських країн).Цей процес досить цікаво виглядає: перед тим як зарізати тварину їй колють снодійне/заспокійливе...потім їй закривають очі (вважається недобре, якщо тварина може бачити свою смерть), в той час як їй перерізають горло - чоловіки, які здійснюють обряд співають спеціальну пісню. Після того як горло розрізане спускають всю кров у раніше підготовлену яму. Кров у їжу тут не вживають. Саме цікаве для мене було те, що увесь цей поцес/обряд можуть спостерігати діти...і взагалі це вітається. Мені пояснили це так: кожна людина має певні природні інстинкти і один із них - бажання бачити кров...краще хай діти і всі люди загалом бачуть кров тварин ніж їхні інстинкти будуть спонукати їх до кровопролиття один одного. Отримане м'ясо, знову ж таки, згідно релігійних норм прийнято розділити на три частини з яких одну - роздати своїй родині, іншу - бідним людям, які немають чого їсти і третю - залишити для своєї сім'ї. Це і складає всю суть цього свята - поділитися з іншими тим, що маєш.
Традиційною стравою на цей Байрам є також баклава...цікаво, що баклаву тут їдять не з чаєм як ми...а просто як дисерт чи з айраном.

Окрім того, що я постійно їла різну смакоту я ще й мала нагоду привітати всю родину моєї подруги зі святом, а було це приблизно так: ми йдемо до іншого дому, де живуть її родичі, роззуваємося на вулиці, заходиму в будинок (цікаво, що двері всіх будинків відчинені навстіж), у якості привітання - старшим людям потрібно поцілувати руку та піднести її до свого лоба...після цього жесту мене всі розціловували і обіймали, бажали гарного Байраму та казали "ласкаво просимо"...потім звичайно починали говорити зі мною турецькою мовою)). Думаю що за два дні Байраму я можливо перецілувала і переобіймала близько 60 осіб)). Також в цей день прийнято за такий поцілунок руки давати гроші своїм дітям та племінникам...я теж заробила - 80 лір) а це на наші гоші - 400 грн.)) - непогано чи не так?)

Ще одне - ледь не забула - каштани))...смажені каштани вони можуть їсти як ми насіння, але це інші каштани - не такі як у нас))

Суфікси - це так складно!

В магазинчику біля нашого будинку мене вже впізнають))

Здається вже призвичаїлася - чочеться пити айран та їсти йогурт.
На наступному тижні починається велике свято Байрам, із того, що вже про нього дізналася можу сказати, що всі святкуют його у колі родини протягом 5-6 днів. маю вже кілька запрошень, от лише вагаюсь як вчинити правильно. бо побувати хочеться скрізь)).

Все добре...але ж ці кляті суфікси...за допомогою суфіксів у цій мові передається все: поважливе звертання, теперішній чи минулий час, запитання чи ствердження...як же їх запам'ятати???

Назад до Анкари

Здається моя організація і справі працює…близько 15 студентів прийшли сьогодні сюди аи отримати інформацію про проектний дизайн. І це не була спеціально організована зустріч, а – систематичне заняття, яке проходить тут регулярно щотижня.
Починаю говорити із людьми турецькою – посміхаються і хвалять)).

Коти...

Сьогодні ходила за продуктами: тут є все! Все можна поторгати, понюхати та посмакувати…а потім платити гроші. Хочеш варення – як мінімум 7 сортів є в магазині і ти його можеш купити на грами…Овочі та фрукти – скільки хочеш та які хочеш…

Трохи про котів…здається як в Індії корова – священна тварина, у Стамбулі – це коти. Їх так багато і вони повсюди: на вітринах магазинів, в кафе, на зупинках та біля будинків…і про них не можна сказати, що вони нещасні і голодні…їм приносять їжу звідусіль…Вони наскільки звикли до цього комфорту, що спокійно можуть залізти до вас на руки і лащитися як домашні)). Одну з них я назвала Мурка)).

По Стамбульських вулицях

Сьогодні довелося купити картку Істанбул, яка дозволяє трохи економити на міському транспорті, так як у Стамбулі він трохи дорогий: 3 лір – проїзд у трамваї, та на катері із Європейської сторони та сторону Азії, 4 ліри – фунікулер, 3,5 лір – метро.
Сама зрозуміла як дістатися із району Султан Ахмед до Таксіму пішки…і нарешті відчула, що це моє місто…

Як незагубитися в Стамбулі

Якщо ваш друг чекав на вас 2,5 години в Стамбулі, а ваш автобус запізнився через пробки, у вас немає грошей на телефоні щоб зателефонувати йому, ви не знаєте що робити далі…спробуйте скористатися моїм досвідом: знайдіть поліцейських, запитайте чи говорять вони англійською (як правило всі в Стамбулі знають англійську «little»), поясніть що загубили друга і не можете зателефонувати…я просила щоб мені дали мобільний, а мені дали картку для таксофону, що теж непогано))).
І знову нова страва, точно не пам’ятаю як називається, але це ось на зразок фаст-фуду: величезних розмірів печена картопля, розрізана навпіл, а всередині…чого тільки не покладуть: салат, ковбасу, кукурудзу, сир….
Під кінець дня я вже стомилася від своїх нових друзів: греки – голосні, турки – не можуть визначитися що робити далі, хорватки – пішли геть))…

Знову дорога

Останній день проекту...
Всі разом поїхали гуляти вечірнім Кастамону: гарно хоча й досить холодно. Тут я зрозуміла, що Туреччина може бути досить різною в погодньому плані).
Нічним автобусом знову до Стамбулу…

Великий каньйон

Цілий день в дорозі і все заради того, щоб побачити казково красиві місця: національний парк з його водоспадами та каньйон Wally, які розташовані в цих же краях неподалік від Кастамону. Досить цікавим є вбрання тутешніх жінок: яскраві широкі штани, поверх них плаття із теж яскраво але іншої тканини із квітчастим візерунком та фартух. Не думаю що тат щодня великий потік туристів, тож маю думку, що одягаються так вони теж для себе, щоб зберегти свою культуру та традиції.
Як і варто було чекати…обстановка нагрівається, від того що очікування людей не справджуються, а час минає…вони починають сумувати та створювати конфліктні ситуації. Вчора ввечері дві дівчини із Боснії та Герцеговини віддали перевагу подорожувати Стамбулом ніж милуватися краєвидами Абани.

Цікава але не перевірена інормація

Сьогодні до нас приїхав один із учасників, який раніше відлучався на 2 дні…цікаво, що зі мною він вітався обіймами і поцілунками в щоку…а зі своєю турецької колежанкою – лише потиском руки. Не думаю, що він мене радий був бачити більше ніж її…

Турецька ніч

Здається народ втомився байдикувати…
Сьогодні у нас ніч турецької культури:
Вдень для нас готували манти, але вони досить відрізняються від звичних для нас – вони дуже маленькі, їдять їх із йогуртом і приправляють спеціями. Також їли суп-пюре, який був досить смачний, хоча і приготований із пакетику з магазину)). Ще їли рис із куркою та овочами – все дуже смачне і насичене приправами. Запивали все це Айраном – це щось середнє між йогуртом та кислим молоком. Турки вважають його корисним для шлунку.
Ввечері, я була свідком і одночасно учасником розіграного дійства – день до весілля. Коли збираються одні жінки: наречена, її мати та поруги. Повністю покривають голову нареченої хусткою, вона сидить на стільці, а навколо неї танцюють і співають її подруги. Мати в цей час повинна плакати. Закінчується це дійство наступним ритуалом: раніше приготовлену свічку на підносі, довкола обкладену розведеною хною обводять довкола покритої голови нареченої…поті кожній дівчині і в тому числі нареченій цією хною намащують одну долоню, яку вона м не може змивати кілька годин – це знак того, що всі вони щасливі за свою подругу…
На завершенні вечора знову їли))…Чікофте – на вигляд як сирий дрібно помелений фарш, але насправді м’яса там немає, це така суміш приготована із крупи та спецій, яку їдять завертаючи в лаваш чи салат. Смачно із айраном…але процес приготування цієї страви не особливо сподобався нашим учасникам, справа в тому, що всю цю суміш потрібно гарно розмішати і розім’яти, щоб була не така насичена спеціями, і робити це треба руками (наш повар був у гумових рукавичках), але це не заспокоїло брехливих хорваток, які відмовилися їсти цю страву)).

Нові знайомі

Сьогодні до нас приєдналися ще 7 учасників із Туреччини – переважно студенти. Нарешті почали говорити по темі – хоча й небагато)).
Найцікавіше за увесь день -була моя розмова із одним турком (точніше з курдом). Я запитала його про те чи нормально буде якщо хтось із наших учасників буде в шортах, бо до цього не зважаючи на спекотну погоду, нікого в звичному відкритому одязі я не бачила. Він відповів, що ми звісно можемо це робити, але маємо бути готові до того, що поглядів з чоловічого боку буде більше. Навіть зізнався чесно, що й сам дивитиметься на нас по-іншому, бо це є досить незвично. Сказав, що справа не просто у відкритому тілі, а в сексуальності образу, жінка на високих підборах – теж є досить сексуальною на його погляд і одягається так не просто так, а щоб привернути до себе чоловічу увагу. Також говорили про «мусульманську незайманість»…він сказав, що багато жінок і по сьогоднішній день залишаються незайманими до весілля, але є і такі які хочуть бути досвідченими у цій сфері.

Знайомство із Малим каньйоном

Від того, що ми нічого не робимо – починаю втомлюватися… але чому ж не робимо – пішли на прогулянку на малий каньйон – справді гарно…величезні скелі і посеред них річка. Приємно дивує, що приблизно через кожні 700 метрів є об лаштовані місця для відпочинку: саморобні лавки, столики та смітники, що cплетені із деревини. Прикро – часто у смітники не попадають. На моє запитання хто слідкує за цим – я отримала відповідь, що це природний заповідник і тут є штат працівників, які час від часу прибирають сміття та лагодять стоянки.

Абана - та що на іншому боці Чорного моря

Малесеньке курортне містечко на узбережжі Чорного моря…
Перше запитання: «де поділися жінки? І що крім торгівлі тут можуть робити люди?». Жінок і справді не було видно на вулицях. Лише чоловіки, які без поспіху попивають чай, грають в нарди і палять…а палять вони мабуть найбільше.
Стосовно проекту: не знаю точно, чи це турецький менталітет, чи недосвідченість організаторів та морське повітря …. але таку організацію я бачу вперше: ніякого плану дій, ніяких правил, ніякого графіку …на перший погляд здавалося б класно, що Європейський Союз фінансує подібні проекти, де люди можуть гарно відпочивати, їсти та спати…але ж до чого тут тематика проекту «забруднення води»…про це сподіваюся почую взавтра а може й ні)).
Греки: вперше я у своєму житті зустрічаю греків, які не люблять себе та називати, вони кажуть що їхня країна правильно називається Еллада. Не впевнена чи всі, але ці п’ятеро – надзвичайно веселі, не пунктуальні та балакучі. Говорять між собою лише рідною мовою і можуть чути одне одного не зважаючи на розташування за столом)).

Кастамону – гірський край

О 6.00 ранку, а саме в цей час я вирушала в Кастамону – Анкара ще спить: нікого не видно на вулицях, метро теж не переповнене, тут в таку рань навіть із собаками не гуляють)).
Саме в Кастамону, а точніше в невеличкому містечку неподалік Кастамону проходить проект «Вода без кордонів у природі» в рамках програми «Молодь в дії». Окрім мене та волонтерки із Болгарії тут кілька учасників із Туреччини – власне вони і є організаторами, п’ятеро греків, двоє дівчат із Хорватії та 2 із – Боснії та Герцоговини.
Словами важко передати всю красу гірських краєвидів: це якийсь мікс зелених Карпат, та гостроверхих Кримських гір. Коли ми проїжджали серпантинною дорогою, який відрізок шляху не було видно дороги за два метри, хоч це був день і сонячна погода…. досі не знаю точно, чи то був туман чи ми проїжджали крізь хмари…))

і знову про чай

Ранок розпочався з того, що я не змогла приготувати чай, бо не знайшла на кухні нічого схожого на звичайний чайник))...а знайшла чайник спеціальний для приготування турецького чаю - це такий двоповерховий чайник, у верхню частину якого насипають чай, а в нижню - заливають воду. Приготування теж відрізняється від звичайного...спочатку має закипіти вода в нижній частині в той час у верхній частині чайника має бути заварка, але без води, потім туди треба додати киплячу воду... і нагрівати ще. Наливати у склянні стаканчики у відповідності 50/50 із верхньої частини і з нижньої.
Організація в якій я працюю вчора видалася мені досить спокійною, в офісі окрім нас - 3 волонтерів був лише директор...сьогодні я так не думаю)). Близько 10 нових людей познайомилися сьогодні зі мною. Всі приємні і привітні, маю лише одну проблему – не можу з першого разу запам’ятати імена))…та що там з першого – з другого теж).
Міжкультурний обмін: Як і вчора, сьогодні ввечері ми пили пиво (bira), яке досить дороге тут від 6 до 10 лір за 0,5 л. Як і вчора, сьогодні був такий собі міжнародний мікс: запальний іспанець, привітна француженка, дві досить різні болгарки, троє місцевих. Вчора було більше людей: двоє сирійців, італійка, дві турчанки, турок, австрійка, і ще дві дівчини, вже навіть не пам’ятаю звідки))…з іменами так само складно)). Їм з моїм теж…туркам представляюся як Isik – в перекладі із турецької – світло. І взагалі їхні імена у більшості випадків щось означають, думаю якщо проводити асоціацію – запам’ятати їх буде простіше.

Анкара пахне парфумами і солодощами

Думаю варто почати із того, як я потрапила із Стамбулу до Анкари:
Можна звісно літаком, але це дорого...але як на мене то по Туреччині варто подорожувати автобусом, тому що це надзвичайно легко, комфортно і видовищно.
Тут не існує єдиної транспортної служби, є багато фірм-перевізників, які пропонують свої послуги, найвідоміші з них: Metro, CamilKoc, Pommukale. для того, щоб купити квиток, не потрібно їхати на вокзал, ви можете зайти в офіс фірми-перевізника, які є в усіх частинах міста і придбати квиток там, також ці фірми надають безкоштовні послуги із трансферу вас до вокзалу у будь який зручний для вас час. Наприклад, мій автобус виїжджав о 3.15 ночі, а о 2.00 я виїхала від місця свого перебування до вокзалу не зважаючи, що я була одна - водій не відмовився мене везти - така етика фірми. Кожна фірма пропонує власну ціну перевезення, яка може відрізнятися на 10-15 лір, тому спочатку раджу пройтися по кількох фірмах, зазвичай вони розміщуються поряд, тому це не займе багато часу, і обрати найзручніший для вас варіант по вартості та комфортності. Стосовно комфортності - це був шок для мене: я звичайні буси до яких ми звикли, а є комфортні автобуси, які обладнані туалетом, зручними великими кріслами із вмонтованими в них моніторами та навушниками - тому всю подорож ви можете слухати музику чи дивитися відео, також вас можуть погодувати - все це включено у вартість квитка. Всі автобуси, які їдуть в Анкару прибувають на єдиний вокзал (Otogar). І вже з вокзалу на метро ви можете прямувати куди вам треба.

Отже, Анкара...дещо інша ніж Стамбул, я б сказала більш затишніша. Тут і справді гарно пахне, переважно їжею і парфумами...Рух на вулицях так само як і в Стамбулі - насичений і трохи небезпечний.

Їжа: сьогодні відкрила для себе ще один специфічний напій, який як і айран вживають під час їжі - Salgam Suyu. На колір - це як малинова фанта, а на смак як суміш різних приправ: перцю, паприки і т.д.)))...Скажу так - на любителя гострих відчуттів).
Все, що продають у лаваші (Doner) - надзвичайно смачно!
З десертів звичайно найсмачніше - Vafel - свіжоспечена вафля, намащена нутеллою і посипана фруктами, цукатами, горіхами...трохи задорого - 5 лір, але це того варте).

Стамбул...

Стамбул як і завжди зустрів привітно - зацікавленими поглядами чоловіків, легким роздратуванням і бурчанням - людей похилого віку, яких ти ненароком зачіпаєш на вулиці...і чаруючим подихом старовини...
Перше, що прийшло в голову, коли наблизилася до виходу з аеропорту: "Що я тут роблю?...моє життя і так насичене подорожами, людьми і ароматами...", але вже через кілька годин під час куріння кальяну (nargile) в одному із місцевих кафе зрозуміла, що це буде незабутня пригода...

З кожним моїм перебуванням у цьому місті я відкриваю для себе щось нове. Цього разу це були вулиці - вузенькі, з бруківкою і скаженим рухом. Так саме скаженим, бо по вулицях, які призначені для руху в одну лінію одночасно рухається два ряди транспорту і пішоходи. Якщо плануєш їздити по цих вулицях за кермом - маєш бути справжнім профі і відчайдухом. Не виключене довге чекання у пробці. Щасливці - ті, хто мають мопеди і можуть проскочити у будь яку шпаринку на дорозі. Саме так робили ми з моїм новим другом Ферде, який назвався моїм братом))). Переходити дорогу теж треба обережно - правила існують, але про них всі забули).

Про культуру:
Чай - це особлива річ в турецькій культурі. Дивно, що всі іноземці асоціюють Туреччину із кавою по-турецьки, а місцеві - з чаєм...Але це далеко не той чай до якого ми звикли...він обов'язково має бути у склянному стаканчику. Чай довкола, я не впевнена, але здається тут є люди, які лише і займаються приготуванням чаю і рознесенням його протягом дня по вулицях, офісах, банках, магазинах. В мій перший день в Стамбулі я пила чай у трьох різних місцях: ресторані, кафе та в магазині...і все це безкоштовно).

Ресторани для туристів - дуже розумно побудований бізнес. Тут є спеціальні люди, які повинні "заманювати" клієнтів. Зазвичай вони гарно вдягнені, знають кілька мов і стоять на вулиці біля ресторану. Будьте готові, що це професіонали, і якщо ви бодай на мить зупинилися біля такого профі і заговорили з ним - впевнена через хвилину ви сидітимете за столиком і смакуватимете чай поки для вас готуватимуть вечерю). В ресторанах працюють переважно чоловіки, якщо там і є жінки, то ви їх не побачите.